За велінням серця
Вірю в Збройні Сили України
За велінням серця
Здається, йому на роду написано не знімати плямистої військової форми. Вже тридцять два роки минуло з часу його служби в Південному В’єтнамі, а він і досі в строю. Відомий на теренах нашого краю патріот, активіст, волонтер Сергій Леонідович Цвень з лютого 2014 року знову перебуває на передовій. Саме він з початку анексії Криму ініціював створення місцевого волонтерського руху, який об’єднав сотні небайдужих сердець. І за вісім років активої добровольчої діяльності доставив на фронт тисячі тон гуманітарного вантажу. Зустріч та розмову з ним можна вважати великою вдачею, бо зазвичай Сергій Леонідович перебуває у тривалих поїздках, поєднуючи тил і лінію оборони.
— Сергію Леонідовичу, волонтерство стало для вас невід’ємною складовою життя. Тоді, у 2014-му, це було частиною якогось проєкту, акцією, чи поривом душі?
— Ні в яких проєктах і акціях я участі не брав. Тільки-но побачив по телевізору усім відомі події, пов’язані з Кримом, як поїхав до товариша все це обговорити і намітити план дій. Бо займатися мирними повсякденними справами, у той час як наживо відривали значну частину нашої рідної землі, не дозволяла совість.
Так і виникла наша волонтерська організація. Я маю власний магазин, п’ятитонний автомобіль «Тата». Велика торговельна площа дозволяє складувати чималий об’єм вантажу. Тому «Мрія» стала центральним пунктом збору речей і продуктів для української армії. Мені допомагали однодумці — чоловіки і жінки. Одні сортували та пакували принесене і привезене жителями тодішнього району, перебирали картоплю, завантажували машину, інші їздили зі мною на фронт.
У той час всі жителі краю об’єдналися в єдиному щирому душевному пориві допомогти тим, хто відстоює наше право на життя у вільній та незалежній країні. До магазину безперестану прибували люди. Вони привозили допомогу, надану аграріями і зібрану на територіях сільських рад, а також приносили все, що могли, від себе особисто. З нами плідно співпрацювало багато патріотично налаштованих громадян, яі відклали на невизначений час свої особисті справи і з головою занурилися у спільну благодійну діяльність. До таких дієвих помічників належить Валентина Олександрівна Крамар.
Після 24 лютого нинішнього року прояв благочинності відновився з подвоєною силою. Вагомий внесок у зміцнення оборони України внесли Володимир Малий, велика родина Воленюків, Тетяна Купріянівна Погоріла, Олександр Іванович Маличенко, Іван і Катерина Сурженки, Анатолій Прудкий, Валентин Партолін, Олександр Черновол, Олександр Забитівський, Юрій і Тамара Мельники, Микола Миколайович Коваленко, сім’я Косенків, Василь Цимбал, Василь Фіткаленко, Едуард Степаненко, жителі сіл нашого краю та прилеглих населених пунктів. Хочеться назвати усіх. Але багатьох і не знаю, бо дехто принципово не називав себе, вважаючи, що добро має бути тихим.
Зараз, якщо звернули увагу, біля магазину стоїть Газель. Її подарували військовим на Тернопільщині рідні загиблого побратима. Армійці поверталися на автомобілі в частину, та він обламався. На станції техобслуговування у Василя Андрійовича Семенини машину оперативно полагодили. Працівники СТО Микола Драгомощенко, Олександр Танасієнко та Сергій Веселов не взяли за свою роботу ні копійки. Але за 30 кілометрів від Новоархангельська Газель знову зупинилась. Бійці подзвонили мені: «Приїдь, забери, а ми на фронт». Це була третя година ночі. Пригнав автівку додому о п’ятій. Спати вже й не лягав. Сів у свою машину, яка звечора стояла завантажена, і вирушив у черговий запланований рейс.
Завдяки жителям нашого краю ми закупили на 16 тисяч гривень запчастин і хлопці з СТО поремонтували автомобіль вдруге. До спільної доброчинної справи долучилися електрик Віктор Мороз з Торговиці, Петро Гаваза з Нерубайки.
Взагалі, мені дуже часто і вдень, і вночі допомагають безкоштовно ремонтувати автотранспорт для військових багато небайдужих добровольців. Це Володимир Сливко, Микола Погорілий, Олександр Драгомощенко, Андрій Задорожній, Максим Козаченко, Валентин Нофенко та чимало інших чоловіків, яким я безмежно вдячний.
— В чому полягає ваша нинішня волонтерська діяльність?
— Іде повномасштабне вторгнення. Раніше, приміром, воювало сто тисяч, а зараз — багатомільйонна армія. Потреби зросли у рази. Відчувається нестача в усьому. Особливо у зброї. Та дякуючи нашим партнерам зброя надходить.
Ми доставляємо на передову продукти харчування, амуніцію: каски, берци, форми, бронежилети, розгрузки, а також скоби, молотки, лопати, кирки, автоключі, домкрати, акумулятори, приціли, дрони, тепловізори, ночники, генератори, рації, електростанції на сонячних батареях, — всього й не перерахувати. Одному потрібен шеврон, іншому — кобура. Напишіть так (сміється, — авт.) — все, що необхідно для нашої спільної Перемоги!
Доставляємо також автотехніку. Я особисто за власні кошти придбав два автомобіля.
З 24 лютого зробив з напарниками на лінію розмежуваня 20 ходок. Це по три поїздки на місяць. А одна займає майже тиждень. В кілометрах це: 1800, 2000, 2100. Тільки по лінії фронту долаємо 400-600 кілометрів.
Прямуючи на передову, намагаємося завантажити автомобіль по саму зав’язку. Він розрахований на п’ять тонн, але ми постійно беремо на борт п’ять з половиною, шість, сім тонн, що аж ресори вигинаються. Зате привозимо більшу кількість необхідного. Про кожен рейс звітую на своїй сторінці у Фейсбуці.
— Де ви все це берете і за які кошти?
— Народ України коштами складається. А ще допомагають діаспори в Іспанії, Португалії, Франції, Німеччині, Польщі, Голландії, Швеції, Фвінляндії та жителі інших країн і континентів. Там, за кордоном, і закуповується чимало речей. Нас уже скрізь знають, і нам довіряють. За вісім з половиною років у нас утворився свій волонтерський рух, який об’єднує порядних людей своєї справи.
Безпосередньо в мою волонтерську організацію з початку війни передала 10 тисяч гривень Наталія Плєшкова, яка проживає в Америці. Тому я від Збройних Сил України, військових і себе особисто хочу подякувати за дієву підтримку всім милосердним людям — українцям і громадянам інших країн.
— Як пролягає ваш шлях на фронт?
— Зазвичай спочатку завантажуємося в Умані, де діє волонтерська спілка «Разом». Надає поміч Уманська тероборона, волонтер з досвідом Світлана Скляренко.
Далі по курсу — рідна Лип’янська громада Шполянського району Черкаської області, до якої входять 13 сіл. В одному з них — Лип’янці, я народився. Всі мої земляки, мешканці великої громади, також постійно допомагають.
Потім Новоархангельск, магазин «Мрія». Сюди доставляють гуманітарний вантаж з нашого краю, Добровеличківського, Маловисківського районів (з боку Смоліно привозять). Родичі приносять багато адресних посилок.
Їдемо на Кропивницький. Там діє організація волонтерів «Разом ми сила». Її керівник — відома волонтерка Тетяна Сила. Сприяє нам ще одна місцева волонтерська організація — «Серця матерів». Продуктами харчування допомагають кропивничани, приватні підприємці Ольга і Олексій Пашолоки.
Слідком проїжджаємо Олександрію, Знам’янку, Дніпро, Павлоград, де також дозавантажуємо благодійну допомогу. В місті Олександрія ПрАТ «Оболонь» постійно надає палети з питною газованою водою.
В одних випадках доставляємо вантаж на передову точково, в інших — по нагальній потребі. От, наприклад, розбомбило бліндаж, знищило всі продукти. Або у бійця обгоріла форма, а вона дві тисячі гривень коштує. Тому й поновляємо амуніцію.
— Окремий напрямок допомоги — медичний.
— З самого початку цілеспрямовано возили на фронт медикаменти. Одні на госпіталь, інші — в окоп.
— Чи контролюєте використання дорогих приборів, зброї?
— По можливості. Передали солдатам тепловізор. Якщо його розірвало, підтвердженням може бути фото. А якщо дрон збили на ворожій території, то як ти це проконтролюєш?
— На яких найскладніших напрямках вам довелося побувати?
— На усіх: в Пісках, Вугледарі, Авдіївці, Сєвєродонецьку, Лисичанську, Барвінковому, Ізюмі, Харкові, Богодухові, Миколаєві. Їздив до Одеси, Києва. Був у авіаційному полку «Привид Києва». А от на Херсонському і Запорізькому напрямках не доводилося.
— Чи потрапляли під обстіли?
— Неодноразово. Сьогодні може бути бій в Авдіївці, а завтра — в Пісках. Волонтери завжди зв’язуються з військовими по спецзв’язку. Чекаємо, коли обстріли закінчаться. Але трапляється працюємо і під масованими ударами, бо потрібно вивозити вантаж 200 і 300. Це загиблі і поранені. Під час одного з таких рейсів доставляв на Західну Україну бійця, який загинув у Харкові. Подолав тоді три тисячі кілометрів.
Кілька разів доводилося доставляти поранених до пункту надання медичної допомоги. (По паузі каже, — авт.) Вам легко питати, а мені важко відповідати.
— А чи були випадки порятунку друзів наших менших?
— Ні. Але бачив розбомблені ферми і вбитих тварин з відірваними кінцівками. Та коли гинуть люди, на таке вже й не звертаєш уваги. Хоча тварини, як і люди, важко переносять реалії війни. Бо мають серце. А як мають серце, значить мають страх.
— За чимало років волонтерської діяльності ви, мабуть, стали друзями з багатьма військовими, командирами?
— Волонтери на передовій — бажані й дуже дорогі гості. Привезли солдатам продукти, смаколики, свіжі огірки, помідори, обнялися, розцілувалися, як з рідними. А вони з мамою тим не поділяться, чим з нами.
Тому найтяжче, коли приїжджаєш на позицію, а там уже немає нікого із знайомих, набирають нових. Особливо ж важко для волонтера везти додому «двохсотий».
— Чи підсобляєте місцевим жителям?
— Це, в основному, мешканцям прилеглих до Харкова сіл. Тричі доставляли допомогу в Харківську область. Передавали її місцевим волонтерам, а вони роздавали людям з розбомблених сіл. Солдати знають, в якому селі голодно, і самі направляють нас туди.
— Яка зараз обстановка на фронті?
— Як каже мій комбат, з яким я вісім місяців воював — критично стабільна. Про інше поговоримо після війни. Ми протрималися шість місяців на старих танках, гарматах, і вистояли. Зараз беремо тактикою. Дякувати Богу, нас навчили партнери. Вірю, Перемога буде за нами. Боротимемося за неї до останнього подиху.
— Як ви все встигаєте?
— Не встигаю нічого, бо за день приймаю по 100-150 дзвінків, а виконую лише один-два. Не вистачає коштів і часу. Якщо поїхав в одне місце, то не не встиг в інше…
— Це ви себе несправедливо обмовляєте. В дійсності всі знають, яку титанічну роботу ви виконуєте: щодня, без свят і вихідних, за велінням серця. Що вами керує? Чи не втомилися волонтерити?
— (Задумався, — авт.) Мабуть любов до Батьківщини, до свого народу, до жінки, до дитини, до батьків.
Ні, не втомився. Розумію, що це моя місія, доля, призначення зверху. Українська армія забезпечена основним. Але завжди щось та потрібно. А в перші два місяця війни без волонтерів взагалі було б скрутно.
Незабаром знову вирушимо в дорогу. Адресних посилок вкотре багато надійшло.
Дякую за співпрацю багатьом співвітчизникам. Можливо, когось не назвав у своїх звітах у Фейсбуці, то нехай вибачать. Але, все одно, завдячую всім за допомогу.
І ще хочу додати: шановні громадяни України! Допомагайте своїй армії, яка захищає вас так мужньо і стійко. Дуже велика ціна нашої свободи і Перемоги. Допомагайте своїм військовим, щоб не годувати чужих.
Слава Збройним Силам України!
Слава Україні!
— Героям слава!
